Без свідків — без правди: як загибель журналістів відкриває дорогу брехні
Минулого тижня друг повідомив мені, що моє ім'я фігурує у файлах Єпштейна. «Але з доброї причини», — заспокоїв він. У 2012 році, невдовзі після загибелі моєї колеги і подруги Мері Колвін у сирійському Хомсі, я звернулася до норвезького дипломата Терьє Род-Ларсена — відомого посередника на переговорах і одного з архітекторів Ослівських угод 1993 року. Я сподівалася, що він допоможе повернути тіло Мері додому. Як виявилося, Род-Ларсен переслав моє прохання Джеффрі Єпштейну. Нічого з цього не вийшло.
Колвін була репортером Sunday Times — журналісткою, яка ніколи не відводила погляду від ціни, яку платить мирне населення під час війни. У Шрі-Ланці вона втратила око. У Сирії — втратила життя. Вона загинула 22 лютого 2012 року від урядового обстрілу, а бої між силами Башара аль-Асада та Вільною сирійською армією були настільки жорстокими, що забрати її тіло виявилося майже неможливим. Пізніше американський суд встановив: Колвін стала не жертвою випадкового обстрілу — її навмисно взяли на приціл сили Асада. Відтоді ми, журналісти, — вже не просто спостерігачі. Ми — мішені.
Я сама працювала в тих самих зонах бойових дій і знала, як виглядають понівечені квартали Хомса, Дараї та Алеппо. Ми зважили ризики і вирішили: здобути докази, здатні змінити перебіг подій, — варте будь-якої ціни.
Минуло 14 років після смерті Мері. Журналістика — вже зовсім інший ландшафт. Порожні редакції й штучний інтелект, що витісняє вдумливий аналіз, — лише частина проблеми. Сьогодні головна загроза — маніпуляції та приховування правди. У Газі міжнародним журналістам заборонено в'їзд. Місцеві палестинські репортери платять за це страшну ціну: щонайменше 248 з них були вбиті ізраїльськими силами. У 2025 році палестинці в Газі склали більше половини всіх журналістів, убитих у всьому світі.
За даними журналу +972 Magazine, після загибелі палестинського журналіста спеціальний «легітимізаційний осередок» у складі ЦАХАЛ починає свою роботу: пов'язати загиблого з ХАМАС — навіть якщо він не мав до нього жодного стосунку. «Репортери без кордонів» констатують: 2025-й став найсмертоноснішим роком для журналістів за всю історію спостережень. «Журналісти не просто вмирають. Їх убивають. Ось де ховаються ненависть і безкарність».
Безкарність стала нормою. В Україні Росія бере журналістів за мішень. У Судані фахові репортери практично не мають змоги висвітлювати події. Мексика посідає друге місце у світі за кількістю вбитих журналістів — після Палестини.
Один висновок незаперечний: доступ — це влада. Коли журналісти не можуть самостійно потрапити в зону бойових дій, уряди й збройні угруповання за замовчуванням диктують власну версію подій. Супутникові знімки, геопросторовий аналіз, OSINT — усі ці інструменти неоціненні, але вони не замінюють роботи на місцях. Колись репортажі журналістів могли впливати на рішення влади: висвітлення виходу біженців із Косова в 1999 році безпосередньо спричинило 78-денну бомбардувальну кампанію НАТО. Але коли доступ закрито — блогери, інфлюенсери й теоретики змов отримують монополію на правду.
У «Проєкті Реккінг» ми навчаємо місцевих журналістів збирати юридично значимі свідчення від постраждалих у злочинах проти людяності — для верифікації та використання в суді. Ці матеріали руйнують тези на кшталт «Буча — вигадка» або «Маріупольської облоги не було». У Судані ми фіксуємо масові поховання в Ель-Фашері й сексуальне насильство з боку Сил швидкої підтримки — попри всі спроби заперечити очевидне. НКО «Forensic Architecture» за допомогою акустичного аналізу, кінетичного моделювання й супутникових знімків довела: шестирічна Хінд Раджаб загинула від ізраїльської кулі — всупереч офіційним запереченням.
Мері Колвін загинула тому, що була в епіцентрі подій — як свідок. Коли кордони зачинені, дезінформація розцвітає, наративи фабрикуються, а брехня набуває сили реальності. Коли незалежних свідків немає — зникає й підзвітність. Усі ми, хто працює в цій сфері, зобов'язані пам'ятати про це.
Джерело: Theguardian